Щастя відчувати
Розбити всі окови і бігти під дощем…
І не повітрям дихати, а оцим мокрим днем.
Сміятись, реготати разом з громом
І насолоджуватись отчим домом!
Як у дитинстві… А чому б і ні? Чи часто
Нам трапляється чвалати по дощі?
По мокрому асфальті, по калюжах,
І щастя відчувати в зачерствілих душах?
Недаремним буде бій
Я в глупу ніч зімкнути ока не могла…
З тяжкого бою виглядала тебе, милий,
Так неспокійно спало наше немовля,
Так неспокійно зойкав край наш білокрилий…
Я загасила втомлену свічу,
Поцілувала образ надобраніч,
Молилась довго так за тебе я без сну,
Молилась довго зі слізьми обабіч.
На подушку стікали поміж сном,
Пекли безжалісно, болюче щоки,
Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,
Причулось раптом, наче тихі кроки…
Розплакався маленький — зголоднів,
Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?
Наш батько в боротьбі зламатися не смів,
А ти ж увесь у нього скоро будеш.
На ноги встанеш, міцно проростеш,
Зрівняєш ворога із пилом над землею,
Бо разом з батьком в грізний бій підеш —
І вибореш, нарешті, Україну.
Я вірю щиро, що свята земля —
Та, де пролито стільки сліз і крові,
Де мужність, вірність, вічність проросла…
І де зростають діти у любові.
Немарним, недаремним буде бій,
В якому разом ми усі – за Україну.
Ось, пригорнись до мене – Смачно попоїв?
Тепер тихесенько помолимось, мій сину…
Подарунок від тата
Татусь зробив для мене повітряного змія,
Здійснилася найкраща моя дитяча мрія,
У мого друга-змія красивий довгий хвіст,
На поле поза лісом підемо через міст.
Ось поміж хмар вже вітер нам змія напинає,
У нас над головами він у танку кружляє,
Татусь кінець мотузки тримає у руках,
А змій ген там у вишині тріпоче в небесах.
Немов дракон крилатий розправив плечі-крила,
І розганяє хмари його велика сила,
Вогнем неначе дише і димом чорним дмуха,
І ліс весь сколихнувся, і гомін дивний слуха…
За ним ми поспішали, неслися вдалечінь,
А змій бравсь підкоряти небесну височінь
Ми бігли чистим полем, між трави і квітки,
А змій стремів до сонця , між білії хмарки!
Набігались, втомилися, додому понеслись,
Наш змій над головами летів дедалі ввись,
Дістались краю поля – ось міст через ріку,
А ондечки купаються качата у ставку.
Немов стіна за мостом, стоїть старезний ліс,
Вітрисько ж в небі змія нам крутив, вертів і ніс,
Його тримали міцно ми, пробігли через міст –
Угору раптом глянули – а змій кудись подівсь…
Підняли голови угору ми із татом –
Спочив собі на дереві нечема наш крилатий,
Ми його добре смикнули, ще краще потягли,
Але з гілок крислатих стягнути не змогли.
Тут я заплакав – ой, як же сумно стало…
Така от несподіванка із татом нас спіткала.
Потупав спересердя, як тільки міг, ногами,
Але наш змій залишився ген-ген над головами.
Татусь пообіцяв, що змія ще змайструє,
Ще довшого хвоста до нього прилаштує!
Я тата взяв за руку, додому почвалав –
І вже на другий тиждень мій новий змій літав!
Тепер оцього змія я буду берегти.
Тепер його приборкаю, в руках буду нести.
Тепер лиш в чистім полі йому я волю дам.
І ви дарунки бережіть – ось що пораджу вам!
Мавка (до твору Л. Українки “Лісова пісня”)
Відбиті поцілунки сонця
Сповзають по її спині,
По золотавому волоссю
У тиху рісню на ріці.
Відбиті поцілунки неба
Блакитніють в її очах,
У відблисках цих уст солодких,
У травах свіжих на полях.
Відбиті поцілунки вітру
Обпалюють мене дотла,
Відбиті поцілунки квітів
На голову мою сповза
Із її рук, тонких та ніжних,
І білих-білих, мов піна.
Відбиті пахощі живиці
Вплітаються в її пісні,
В букет безладний диких квітів,
І з вітром танці лісові.
Як озеро в горах високих —
Холодна вся її краса,
Глибока, непроста і владна,
До божевілля вольова.
Весенний вечер
О, как я люблю весенний вечер,
Когда природа все отходит ото сна.
И песни шепчет мне тот легкий ветер,
И звезды в темном небе ждет луна.
О, как я люблю в весенний вечер
Пройтись по улице с улыбкой на лице.
И где-то вдалеке играют с шумом дети,
Но удаляюсь я, шагая по Земле.
О, как я люблю тот тонкий запах дыма,
Тот нежный взгляд вечерних звезд и мглы,
И я все жду какого-то порыва,
И оторваться не могу от этой вечной красоты.
Нарис “Спогад”
Пригадую, як ми у дитинстві кружляли під стареньким горіхом десь підкінець літа.
Збирали коло нього маленькі горішки і величезну втіху.
Сміялися, вдивляючись у голубе небо, п’ючи його безмежну далечінь.
Вигадували кумедні образи, ополіскуючи очима обриси розкуйовджених хмар.
А потім приходили у школу з почорнілими руками і збитими коліньми!
Як же вірилося у неспростовність, послідовність, високі почування, силу та вогонь.
Як же думалося, що життя не торкнеться ніколи сивиною до скронь.
Як же щиро плекалися мрії й сподівання…
А потім все те висипалося із долонь, немовби хтось обтрусив горіхи із важенного старого віття.
Стратегії, тактики, досвід, зростання… Куди й поділися усі ті щиро-вічні сподівання?
А горіх отой, старезний та згорблений, і надалі щовесни вбирає віти у цвітіння, оновлюється, дає усім нове, смачне насіння.
А ми? Чи дочекаємося весни, щоб, як горіх отой, всепереможним квітом знову розцвісти?..
Різдв’яний голуб
Привіт, мій голубе!
Знов сів на підвіконня,
Воркочеш щось спросоння,
Послухаю ж тебе.
Із чим ти завітаєш?
Про що мене спитаєш?
Про мир хочу почути,
З полегшенням зітхнути.
Я хочу, щоб у світі
Усі були зігріті,
Мами, тати і діти
Не чули про конфлікти.
Я хочу, щоб всі дружно
Дослухались до нужди,
Народ оберігали,
Замерзнути не дали…
Ти ж, голубе мій любий,
Лети і будь почутий,
І передай там зверху,
Що люд живе не легко.
І передай, що треба
Боротись, бо ганебно
Отак раптово здатись
І правди відцуратись.
Лети ж, мій милий друже,
І попроси їх дуже
Тепла в кожну домівку
Й смачну кутю в тарілку!
Січень 2009.
Привіт, художнику!
Привіт, художнику! Ти ще малюєш?
Ще заворожуєш полотнами серця?
Чи ще гориш, чи сонця схід смакуєш?
Чи віриш ще в покликання митця?
Підносиш й далі всім на таці радість?
Ще сієш роздуми і подив без кінця?
Ти це умів, цим марив, це — як святість,
Як заповіт нам від небесного Отця.
Привіт, художнику! Мій милий друже,
Як любо бачитись з тобою знов.
І усміхатися, нарешті, небайдуже,
І запалити погляд, що схолов.
Привіт, мій майстре! Знов тримаю руку
Твою натруджену, із запахом життя.
Твоя велика праця — запорука,
Що ми знайдемо шлях у нове майбуття.
Змалюй, прошу, для України нову правду,
Нові звитяги, перемоги і любов,
Щоб наш народ зборов найважчу кривду —
За волю ж віддає свою багряну кров.
І виведи нас всіх з цього багаття,
В якому так болюче разом горимо…
Веселку намалюй нам, білі лілії й латаття,
І що під Богом ми у мирі всі єдино стоїмо!