^На гору
  
  
  
Get Adobe Flash player

Вірші Ольги Бешлеги.

2.jpg

Щастя відчувати

Розбити всі окови і бігти під дощем…

І не повітрям дихати, а оцим мокрим днем.

Сміятись, реготати разом з громом

І насолоджуватись отчим домом!

Як у дитинстві… А чому б і ні? Чи часто

Нам трапляється чвалати по дощі?

По мокрому асфальті, по калюжах,

І щастя відчувати в зачерствілих душах?

 

Недаремним буде бій

Я в глупу ніч зімкнути ока не могла…

З тяжкого бою виглядала тебе, милий,

Так неспокійно спало наше немовля,

Так неспокійно зойкав край наш білокрилий…

Я загасила втомлену свічу,

Поцілувала образ надобраніч,

Молилась довго так за тебе я без сну,

Молилась довго зі слізьми обабіч.

На подушку стікали поміж сном,

Пекли безжалісно, болюче щоки,

Їх витирала поспіхом прим’ятим рукавом,

Причулось раптом, наче тихі кроки…

Розплакався маленький -- зголоднів,

Іди ж до мене, заспокійся, чуєш?

Наш батько в боротьбі зламатися не смів,

А ти ж увесь у нього скоро будеш.

На ноги встанеш, міцно проростеш,

Зрівняєш ворога із пилом над землею,

Бо разом з батьком в грізний бій підеш --

І вибореш, нарешті, Україну.

Я вірю щиро, що свята земля --

Та, де пролито стільки сліз і крові,

Де мужність, вірність, вічність проросла…

І де зростають діти у любові.

Немарним, недаремним буде бій,

В якому разом ми усі - за Україну.

Ось, пригорнись до мене - Смачно попоїв?

Тепер тихесенько помолимось, мій сину...

  

Подарунок від тата

Татусь зробив для мене повітряного змія,

Здійснилася найкраща моя дитяча мрія,

У мого друга-змія красивий довгий хвіст,

На поле поза лісом підемо через міст.

Ось поміж хмар вже вітер нам змія напинає,

У нас над головами він у танку кружляє,

Татусь кінець мотузки тримає у руках,

А змій ген там у вишині тріпоче в небесах.

Немов дракон крилатий розправив плечі-крила,

І розганяє хмари його велика сила,

Вогнем неначе дише і димом чорним дмуха,

І ліс весь сколихнувся, і гомін дивний слуха…

За ним ми поспішали, неслися вдалечінь,

А змій бравсь підкоряти небесну височінь

Ми бігли чистим полем, між трави і квітки,

А змій стремів до сонця , між білії хмарки!

Набігались, втомилися, додому понеслись,

Наш змій над головами летів дедалі ввись,

Дістались краю поля – ось міст через ріку,

А ондечки купаються качата у ставку.

Немов стіна за мостом, стоїть старезний ліс,

Вітрисько ж в небі змія нам крутив, вертів і ніс,

Його тримали міцно ми, пробігли через міст –

Угору раптом глянули – а змій кудись подівсь…

Підняли голови угору ми із татом –

Спочив собі на дереві нечема наш крилатий,

Ми його добре смикнули, ще краще потягли,

Але з гілок крислатих стягнути не змогли.

Тут я заплакав – ой, як же сумно стало…

Така от несподіванка із татом нас спіткала.

Потупав спересердя, як тільки міг, ногами,

Але наш змій залишився ген-ген над головами.

Татусь пообіцяв, що змія ще змайструє,

Ще довшого хвоста до нього прилаштує!

Я тата взяв за руку, додому почвалав –

І вже на другий тиждень мій новий змій літав!

Тепер оцього  змія я буду берегти.

Тепер його приборкаю, в руках буду нести.

Тепер лиш в чистім полі йому я волю дам.

І ви дарунки бережіть – ось що пораджу вам!

 

Мавка (до твору Л. Українки “Лісова пісня”)

Відбиті поцілунки сонця

Сповзають по її спині,

По золотавому волоссю

У тиху рісню на ріці.

Відбиті поцілунки неба

Блакитніють в її очах,

У відблисках цих  уст солодких,

У травах свіжих на полях.

Відбиті поцілунки вітру

Обпалюють мене дотла,

Відбиті поцілунки квітів

На голову мою сповза

Із її рук, тонких та ніжних,

І білих-білих, мов піна.

Відбиті пахощі живиці

Вплітаються в її пісні,

В букет безладний диких квітів,

І з вітром танці лісові.

Як озеро в горах високих --

Холодна вся її краса,

Глибока, непроста і владна,

До божевілля вольова.

 

Весенний вечер

О, как я люблю весенний вечер,

Когда природа все отходит ото сна.

И песни шепчет мне тот легкий ветер,

И звезды в темном небе ждет луна.

О, как я люблю в весенний вечер

Пройтись по улице с улыбкой на лице.

И где-то вдалеке играют с шумом дети,

Но удаляюсь я, шагая по Земле.

О, как я люблю тот тонкий запах дыма,

Тот нежный взгляд вечерних звезд и мглы,

И я все жду какого-то порыва,

И оторваться не могу от этой вечной красоты.

 

Нарис “Спогад”

Пригадую, як ми у дитинстві кружляли під стареньким горіхом десь підкінець літа.

Збирали коло нього маленькі горішки і величезну втіху.

Сміялися, вдивляючись у голубе небо, п’ючи його безмежну далечінь.

Вигадували кумедні образи, ополіскуючи очима обриси розкуйовджених хмар.

А потім приходили  у школу з почорнілими руками і збитими коліньми!

Як же вірилося у неспростовність, послідовність, високі почування, силу та вогонь.

Як же думалося, що життя не торкнеться ніколи сивиною до скронь.

Як же щиро плекалися мрії й сподівання...

А потім все те висипалося із долонь, немовби хтось обтрусив горіхи із важенного старого віття.

Стратегії, тактики, досвід, зростання… Куди й поділися усі ті щиро-вічні сподівання?

А горіх отой, старезний та згорблений, і надалі щовесни вбирає віти у цвітіння, оновлюється, дає усім нове, смачне насіння.

А ми? Чи дочекаємося весни, щоб, як горіх отой, всепереможним квітом знову розцвісти?..

 

Різдвяний голуб

Привіт, мій голубе!

Знов сів на підвіконня,

Воркочеш щось спросоння,

Послухаю ж тебе.

Із чим ти завітаєш?

Про що мене спитаєш?

Про мир хочу почути,

З полегшенням зітхнути.

Я хочу, щоб у світі

Усі були зігріті,

Мами, тати і діти

Не чули про конфлікти.

Я хочу, щоб всі дружно

Дослухались до нужди,

Народ оберігали,

Замерзнути не дали…

Ти ж, голубе мій любий,

Лети і будь почутий,

І передай там зверху,

Що люд живе не легко.

І передай, що треба

Боротись, бо ганебно

Отак раптово здатись

І правди відцуратись.

Лети ж, мій милий друже,

І попроси їх дуже

Тепла в кожну домівку

Й смачну кутю в тарілку!

Січень 2009.

 

Привіт, художнику!

Привіт, художнику! Ти ще малюєш?

Ще заворожуєш полотнами серця?

Чи ще гориш, чи сонця схід смакуєш?

Чи віриш ще в покликання митця?

Підносиш й далі всім на таці радість?

Ще сієш роздуми і подив без кінця?

Ти це умів, цим марив, це -- як святість,

Як заповіт нам від небесного Отця.

Привіт, художнику! Мій милий друже,

Як любо бачитись з тобою знов.

І усміхатися, нарешті, небайдуже,

І запалити погляд, що схолов.

Привіт, мій майстре! Знов тримаю руку

Твою натруджену, із запахом життя.

Твоя велика праця -- запорука,

Що ми знайдемо шлях у нове майбуття.

Змалюй, прошу, для України нову правду,

Нові звитяги, перемоги і любов,

Щоб наш народ зборов найважчу кривду --

За волю ж віддає свою багряну кров.

І виведи нас всіх з цього багаття,

В якому так болюче разом горимо...

Веселку намалюй нам, білі лілії й латаття,

І що під Богом ми у мирі всі єдино стоїмо!

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

© 2015 ДНЗ "ЗІРОЧКА" м.Обухів Всі права захищено.